Шаргородщина туристична

Шаргородщина туристична

  

            Історія свідчить

      Історія Шаргородщини сягає глибини віків. Заселення нашого краю почалося ще у кам’яному віці. Дослідниками – археологами було виявлено декілька стоянок давніх людей , де знайдені кам’яні сокири  та знаряддя праці.

      Найбільш ранні землеробські племена на території нашого краю пов’язують з трипільською та черняхівською культурами, також існували перед скіфські поселення.

      Землями нашого краю протягом багатьох століть володіли різні держави: У XIII столітті територія Шаргородщини входила до Галицько-Волинського князівства, був «улусом» (територією) монголо-татарського царства, в XIV – XVII ст., в володінні Великого Литовського і Польського королівств.

      Майже вся територія Шаргородщини у ті далекі часи була покрита лісам. Поселень було не багато, місцеві мешканці займались хліборобством.

      Землі Шаргородщини , великий князь литовський Вітовт подарував  своєму слузі Василю Карачевському, на яких він зобов’язаний був закласти поселення «Княжа Лука». Про це свідчить дарча грамота від 5 травня 1383 року.

      Наша місцевість  до 1583 року вважалась пустошшю. В 1583 році польський канцлер Замойський збудував замок, під стіни якого того ж року прибуло 260 поселенців. Так виникло перше поселення, яке в 1585 році отримало назву Шарий Городок (Шаргруд), Шарий, в перекладі з польської означає «сірий». Це прізвисько Яна Замойського, яке дали йому через його сиву голову. Землі стали називати Шаргородською волостю.

      З дозволу Замойського в 1585 році у містечку селяться декілька єврейських родин.

      Польський король Сігізмунд III в 1588 році надав Шаргороду Магдебурське право, що значно пожвавило торгівлю в регіоні.

      Ян Замойський активно підтримував єврейську громаду, доручивши їй в 1589 році збудувати кам’ну синагогу. Синагога була збудована в Мавританському стилі, і стала ще одним оборонним об’єктом, що захищав місто від завойовників. Синагога стала єдиним найстарішим пам’ятником архітектури в Україні.

      В 1596 році був освячений костел Святого Флоріана. У костьолі до цього часу зберігся напис «Ян Замойський , Концлер і Гетьман Великий Коронний» і дати життя – 1542-1605р. « Ян Сариуш Замойський , вищий воєначальник і канцлер Коронний,общини Шаргородської року 1595 засновник».

      Після 1640 років єврейська громада Шаргорода ( в основному – купці, які займались торгівлею і умілі ремісники) налічувала уже 1000 будинків. Окрім єврейської громади , були ще три християнські громади: уніатська, православна і католицька. Незважаючи на всі біди: козацькі бунти, які охопили  в цей час цю частину Подільського краю, а також лютуючи тут епідемію чуми, місто продовжувало розвиватися

      З 1719 року  в Шаргороді на місці старого замку, тодішнім володарем Шаргорода Станіславом Любомирським було засновано Свято – Миколаївський монастир. Довгий час в роки радянської влади монастир залишався недіючим. Лише з 1992 року був переданий Українській православній Церкві і діяв спочатку як приходський храм. А з 1996 року тут почалося відродження чернечого життя. Сьогодні монастир відроджується трудами і молитвами намісника ігумена Кіпріана (Корпанюка).

Довідка створення Шаргородського району.

      Свою назву як адміністративно-територіальна одиниця Шаргородський район уперше отримав у 1923 році, після створення СРСР і реорганізації існуючого ще з часів Російської імперії адміністративно-територіального поділу (центр - губернія - повіт - волость). На той час села нинішнього Шаргородського району входили до трьох повітів: Могилівського, Ямпільського і Жмеринського. Могилівський повіт об'єднував 11 волостей,  у тому числі Шаргородську, до складу якої входили навколишні села; Ямпільський - об'єднував 13 волостей, у тому числі Мурафську з навколишніми селами. А Джурин, Сапіжанка та інші сусідні села входили до Рожнятівської волості Ямпільського повіту. Село Пеньківка було волосним центром, але ця волость входила тоді до Жмеринського повіту.

      У 1925 році на території Шаргородського краю вже функціонувало три райони: Шаргородський, Джуринський і Мурафський з центрами, відповідно - селище міського типу Шаргород, села Джурин та Стара Мурафа.

      Джуринський і Мурафський райони проіснували 7 років. У 1980 році вони були ліквідовані, а їхні території віднесли до складу Шаргородського району Розміри його земель тоді становили: у сільгоспартілях - 12099 га, в індивідуальних господарствах - 55934 га. Район мав 44 ради, з них: селищних – 1, сільських - 43. Всього населення 88332 особи, із них: міського - 4619, сільського - 83713 осіб.

    Шаргородський район у межах 1930 року проіснував до початку Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. і відновився 20 березня 1944 року після звільнення його від німецько-фашистських загарбників. Згодом, частина його території відійшла до відновленого Джуринського району, який було утворено 20 березня 1946 року.

      Станом на 1 вересня 1946 року Шаргородський район займав території 0,5 тис. кв. км, до нього входили 28 сільських та 1 селищна ради; Джуринський район, відповідно, мав 0,5 тис. кв. км і 18 сільрад, тобто за розмірами вони були приблизно однаковими.

      У вересні 1959 року Джуринський район знову було ліквідовано і його територію приєднано до Шаргородського. Але на цьому реорганізація адміністративного устрою не припинилися. У березні 1962 року почало створення виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, що в межах кількох районів здійснювали керівництво аграрною сферою.

      На початку 1963 році відбулося збільшення меж районів.

      Опис, історія нашого району з часу його існування є порівняно невеликою всього 79 років.

       Сектором охорони культурної  спадщини при Шаргородському музеї образотворчого мистецтва, розроблено ряд туристичних маршрутів для відпочинку і ознайомлення з історичною та культурною історією Шаргородського краю.

«Старий Шаргород» 

  • Шаргородський Свято-Миколаївський чоловічий монастир
  • Костел Святого Флоріана Шарого
  • Синагога

Ці три об’єкти увійшли до «Сімки чудес Вінниччини» і є складовими  історико -культурним центру  духовності та злагоди м.Шаргород

  • Єврейський квартал (штетл) в старій частині м.Шаргорода
  • Могили цадиків на єврейському кладовищі 

«Сакральні пам’ятки Шаргородщини»

  • Шаргородський Свято-Миколаївський чоловічий монастир
  • Костел Святого Флоріана Шарого
  • Синагога
  • Церква Різдва Богородиці( дерев’яна), (1750 р.) одна з найстаріших церков Шаргородщини с. Слобода-Шаргородська вул. Космонавтів,1
  • Церква Покрови із дзвіницею, дерев’яна, (1700 р.) найстаріша церква в Шаргородському районі та Миколаївська дерев’яна церква із дзвіницею (1752р.) в с. Лозова
  • Костел Непорочного Зачаття вул. Дружби с. Мурафа 

Палаци та парки 

  • Будинок пана Щеньовського с. Носиківка
  • Мури, башти та житловий будинок замку у Шаргороді.
  • Палац пана Гловацького с.Будне
  • Палац пана Добровольського с. Федорівка
  • Садиба поміщика Баланова с. Рахни-Лісові
  • Садиба та парк Потоцьких с. Деребчин

 ПАЛОМНИЦЬКИЙ ТУРИЗМ

  1. Хресна дорога (кальварія) – 14 стоянь Ісуса Христа (Шаргород – Гибалівка)

     У 2008 році отримала папське благословення,  яке разом із символічною мармуровою дошкою – наріжним каменем привіз з Риму посол Ватикану в Україні Апостольський нунцій архієпископ Іван Юркович.

     Хресна Дорога, одна із західних практик богослужіння, в основу якого покладають спогади віруючих про шлях Ісуса Христа на Голгофу. Хресна Дорога бере початок у центрі Шаргрода, від костьолу Святого Флоріана, пройде по вулиці, що веде до річки, а далі по пагорбах села Гибалівка, загальна довжина цього маршруту близько півтора кілометра.

       За кошти спонсорів та меценатів  відтворено 14 стоянь паломницького маршруту перша у вигляді палацу Пілата зі святими сходами, моста янголів і низкою каплиць, інші: Вкладення Христа, першого, другого, третього падіння, зустрічі Ісуса з Марією, святої Вероніки, плачучих жінок, роздягання і розп’яття Ісуса та каплиця Господнього Гробу.

      Шаргродська Хресна дорога, на даний час знаходиться в стані будівництва, але є  унікальним та єдиним проектом в Україні. 

      Хресна Дорога у Шаргороді будується на взірець єрусалимської Via Dolorosa. 14 зупинок у вигляді капличок,  що  ведуть від храму св. Флоріана на гору за містом.

      Хресна  дорога – дорога  страждань,  життя  повне  стійко  перенесених  лих.  Часто  можна  почути  вислів:  « Кожний  свій  хрест  несе » -  натякаючи  на   той  важкий  хрест,  що  його  ніс  Христос  на  Голгофу.

Стояння  1  -  Ісуса  засуджують  на  смерть.

Стояння  2  -  Ісус  бере  на  себе  хрест.

Стояння  3  -  Ісус  падає  перший  раз  під  хрестом.

Стояння  4  -  Ісус  зустрічає  свою  мати.

Стояння  5  -  Симон  з  Киринеї  допомагає  Ісусові  нести  хрест.

Стояння  6  -  Вероніка  витирає  Ісусове  обличчя.

Стояння  7  -  Ісус  вдруге  падає  під  хрестом.

Стояння  8  -  Ісус  просить  Єрусалим,  жінок,  щоб  плакали  над  особистими  гріхами.

Стояння  9  -  Ісус  падає  третій  раз  під  хрестом.

Стояння  10  -  Ісуса  роздягнено.

Стояння  11  -  Ісуса  прибито  до  хреста.

Стояння  12  -  Ісус  вмирає  на  хресті.

Стояння  13  -  Ісуса  знімають  з  хреста.

Стояння  14  - Ісуса  кладуть  до  гробу.  

      Хресна  дорога  скінчилась,  але  це  не  є  кінець,   це  лише  початок.  Це  початок  його  приходу  після  смерті.

     Ті, хто пройшов єрусалимською Хресною Дорогою, кажуть, що у Шаргороді навіть місцевість своїми ландшафтами подібна до Єрусалима: такі самі схили та пагорби.

      Будівництво кожної з 14 капличок-стоянь взяли на себе місцеві католицькі та православні родини. Наразі усі каплички знаходяться на різних етапах будівництва. Але паломництва до ще недобудованої Хресної Дороги вже тривають: чотири рази на рік тут відбувається дієцезіальна Хресна Дорога, а ще частіше парафіяльні.

     З нагоди початку будівництва об’єктів, що стануть моделями єрусалимських будівель, у Шаргороді, де мешкає чимало католиків, відбулась літургія. Її відправив посол Ватикану в Україні Апостольський Нунцій архієпископ Іван Юркович. Він освятив привезений з Риму наріжний камінь першого стояння “Хресної Дороги”.

       На сьогодні серед вірян вже склалася традиція чотири рази на рік проходити Хресною Дорогою у пошуку духовності та Божого благословення. Тож нам необхідно докладати усіх зусиль задля того, щоб у найближчі роки завершити будівництво цієї святині».

 

  1. Іосафатова долина с. Голинченці Шаргородського району

        Є на нашій Землі місце, до якого пташині ключі ще за доб­ру сотню кілометрів спрямовують свій літ так, щоб пролетіти над ним. Не просто пролетіти. А очиститись, викупатись в прозорому повітрі, краєчком крила, дзьобиком захопити води с озерця, що витікає з кринички. Вожак першим з височини стрімко летить вниз, а за ним - увесь ключ. І, доторкнувшись хвильки, всі ра­дісно купаються, перекидаються в повітрі. Тільки згодом поважно і довірливо, всією сім'єю походжають моріжком біля Хреста, що височить над криничкою, туляться до дерев'яного бильця.

      Це - лівий берег долини. А праворуч, через видолинок - Свята Криничка. Віковий кам'яний Хрест при ній. Образ Ма­тері Божої з Спасителем на руках. Дерев'яні Хрести. Свічечки. Рушники. Прихожани з близьких чи далеких околиць, що прийш­ли вклонитися святині Поділля — Йосафатовій долині.

 ЙОСАФАТОВА ДОЛИНА –    Історія

  

 Хрести на Йосафатові долині,  2006 рік

       Є на нашій Землі місце, до якого пташині ключі ще за доб­ру сотню кілометрів спрямовують свій літ так, щоб пролетіти над ним.

      Не просто пролетіти. А очиститись, викупатись в прозорому повітрі, краєчком крила, дзьобиком захопити води с озерця, що витікає з кринички. Вожак першим з височини стрімко летить вниз, а за ним — увесь ключ. І, доторкнувшись хвильки, всі ра­дісно купаються, перекидаються в повітрі. Тільки згодом поважно і довірливо, всією сім'єю походжають моріжком біля Хреста, що височить над криничкою, туляться до дерев'яного бильця.

      Це — лівий берег долини. А праворуч, через видолинок — Свята Криничка. Віковий кам'яний Хрест при ній. Образ Ма­тері Божої з Спасителем на руках. Дерев'яні Хрести. Свічечки. Рушники. Прихожани з близьких чи далеких околиць, що прийш­ли вклонитися святині Поділля — Йосафатовій долині. Відомі в християнському світі Хрести.

СЕЛО     ГОЛИНЧИНЦІ

      Якщо трошки історії, то там, де тепер Голинчинці, колись шумів дрімучий ліс. Татарська навала та турецький спис обминав ці неходжені місця.

      Йшла друга половина XVII століття, двадцять сім років по­неволення Поділля Султанівською Туреччиною. Неподалік Шаргорода, у Калинівському православному чоловічому монастирі шукали порятунку православні з навколишніх сіл, матері з дітьми, священики. Та й тут могли появитися турки, що на смерть кату­вали православних.

       Церковний переказ розповідає, що сама Матір Божа уві сні дала благословення монахам на порятунок, йдучи на ранішню зорю.

      І пішли, гнані яничарами, ченці та миряни, рятуючи дітей, на схід сонця, в дрімучі ліси. Тільки на третій день зупинились вони в урочищі, біля кринички. Як говорить легенда, стало їм тут за­тишно і спокійно. Помолившись, заснули вони сном праведників. А у сновидінні знову явилася їм Матір Божа, яка з піднебесся благословляла околицю.

     І заснували ченці обитель. А що були бідні та обдерті, то й назвали її «Голі ченці». Миряни окремо житло будувати стали. Любили люди цей край. Чотири села на чотири боки, а посередині — долина. Криничка під молом, вода джерельна, цілюща. Молились біля неї, а долину Йософатовою звали.

 ЧУДО   БОЖОЇ   МАТЕРІ

      Було це в спекотні жнивові дні 1923 року. Пас пастух Яків людську череду корів. Рядом дівчинка Харитинка овець пасла. Любив пастух це місце, моливсь біля кринички, цілив струджене тіло цілющою во­дою.

       Аж дивиться пастух — Матір Божа з Немовлям. Прямо у воді над криничкою. Святий німб золотом сяє.

     Страху не було, заціпен­іння теж.

     — Матір Божа, що роби­ти маємо? — спромігся про­мовити.

     — Христа славте, хрести ставте — почув у відповідь.

     І Матір Божа, благословляючи його і всю околицю, вже танула у повітрі, підіймаючись на небо. Пастух миттю звівсь на ноги і щодуху побіг у село.

     З хоругвами та образом святого Миколая поспішили голінчани за своїм священиком отцем Тихоном до кринички. Вони й першими поставили тут дубового хреста.

      Слава про диво Господнє рознеслася враз. Ще того ж дня хрести встановили жителі сусідніх Русави, Попелівки, Ксьондзівки, Шпикова, Рахнів, Зведенівки та Джурина.

      До осені Йосафатова долина була вся вкрита хрестами. Тиж­нями і місяцями люди несли їх на своїх руках звідусіль. Далека Кубань і Одещина, Придністров'я, Бессарабія і Донбас слали свою хвалу Господу. Добиралися потягами із далекого Сходу і Забайкалля.

РОЗПРАВА   НАД    ХРЕСТАМИ   І    НАД    ЛЮДЬМИ

       Місцеве начальство та обласні можновладці враз занепокої­лись, коли в такій глушині з'явилися хрести. Секретна доповідна Могилів-Подільського округ виконкому на ім'я голови Подільсько­го губернського виконкому від 24 листопада 1923 року розпові­дає, що на Йосафатовій долині: «трапляються численні випадки зцілення від різних хвороб, що викликає неймовірний приплив людей на релігійні відправи, що проводяться на місці Явлення за­гадкової жінки з дитиною. Це все виходить за рамки комуністичної ідеології, тому є шкідливе».

     Надзвичайна комісія губвиконкому приймає рішення не тіль­ки знести з лиця землі хрести, але й перевиховати учасників тих подій. Кінні роз'їзди міліції зупиняли хід прочан, нагайка била й по хрестах, й по людських плечах. Село захопили чекісти. З сусідніх районів пригнали чоловіків з бардашами та пил­ками, кіньми та волами пиляти хрести - на дрова у Джурин та Жмеринку. Свої «активісти-безбожники» кроквами та балками на стодолу чи хату премії одержували.     

Графічне зображення "Хрести на Сафатовій долині",

що супроводжувало документальні статті судового

процесу над віруючими (газета "Червоний край", 1925р.)

       Селом прогнали валку з п'ятдесяти чоловік. Забрали отця Тихона, пастуха Якова, столяра Семена з жінкою Пистиною. Всіх тих, хто давав притулок прочанам. Пішки, збиті та закривавлені, в лахмітті й босі, оточені кінною міліцією, близько двох діб йшли вони у Шаргород. А звідти етапом, вже по першому сніжку — у Вінницю.

МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ ПАСТУХА

      Судилище йшло довго. Вже Йорданські морози рипіли в підземеллях вінницьких казематів. Та ніхто з п'ятдесяти не визнав своєї провини, не зрікся віри. Мордували, морили голо­дом, але так і не змогли «пришити» «державної зради». Вжах­нула всіх смерть пастуха Якова. Його в підземеллі живим загризли пацюки. Мученицькою смертю засвідчив істину пастух. Так нічого і не добившись, обмерзлих та обшарпаних, сорок дев'ять душ вигнали на вулицю. Коли пішки вони придибали від Вінниці до Голинчинець, то на Йосафатовій долині побачили... 16 тисяч хрестів, що з'явилися зимою, після майже повної лікві­дації «Сафатової долини». Це були вже посланці Середньої Азії та Далекого Сходу, Півночі та Зауралля, куди ще не дійшла вістка про розправу над хрестами. Тільки коли навесні 1924 року було перекрито ходи до Голинчинець і бригади найманців ліквідували (на їхню думку) останнього дерев'яного хреста, слідча комісія відновила свою роботу.

      Ще майже півтора року йшло слідство. З підсудними було ясно. Достатньо було і свідків. Архіважливим завданням чекістів залишалося знайти христопродавців. Які хоч би якось могли обезславити святе місце.

СУДОВИЙ ПРОЦЕС

      За перегородкою, на дерев'яних лавках тісно розмістилися підсудні — дев'ять священиків і вісімнадцять мирян-заможників і бідняків. Всім їм притаманні мужність і відчуття правди у своїх вчин­ках. Незламність, всіх без винятку, підсудних, вірність, стійкість у Вірі Христовій. Місце головного підсудного — Якова Мисика — порожнє. Його вже немає в живих.

      Вхід для публіки вільний. Міліція стримує хвилі бажаю­чих.

      Так 21 червня 1925 року розпочався у залі Вінницького губер­нського суду найгучніший у ті роки на Поділлі судовий процес, який у хроніці тих днів офіційно значився як «Справа про Хрести на Йосафатовій долині». Тільки 1 липня, після 30-годинної наради на вечірньому засіданні було оголошено вирок.

      У перший день судового процесу з'я­вився монах Симеон — прямо перед лавою підсудних у своєму незмінному плащі — во­лосяниці і сандаліях на босу ногу. Благосло­вивши підсудних, старець голосно заявив: «Дух Святий буде говорити Вашими устами. Амінь». Коли міліція кинулась до нього, старець Симеон перехрестився і... зник.

      Особливо зневажливо говорив один з «христопродавців-односельців» про юриста Сумневича. Мовляв, найбільша його прови­на в тому, що він — людина віруюча, хоча закінчив Томський університет, і як це він, Сумневич, що вже три роки при радвладі був нарсуддею, насмілився писати в Харків клопотання про оф­іційне виділення земельної ділянки під Хрести та будівництво монастиря! Висновок: це — соціальне небезпечна для радянської влади людина.

      Всім присутнім відомо, що по доносу цього ж односельця чекісти у Харкові в поїзді затримали сина отця Тихона — Олек­сія Петринського, котрий був делегований до Москви з вісткою — свідченням на ім'я Святішого Патріарха Тихона про Явлення Матері Божої зі Спасителем на Йосафатовій долині.

      Дев'ятий день — промови сторін. З виступу громадського обвинувача дізнаємося дійсно приголомшливу цифру: за п'ять місяців 1923 року на Йосафатовій долині побувало більш як мільйон п'ятсот тисяч віруючих. Це більше, ніж все населення нашої теперішньої області.

      Прокурор Попов у всьому бачить прояви контрреволюції. Він просить суд застосовувати тільки 119 та 120 статті Карного кодексу. Захисникам суд відводить тільки ранішнє засідання1 липня. Вони доводили, що у вчинках підсудних немає тих зло­чинів, які передбачені статтями Карного кодексу. Так, ст. 120 го­ворить про використання релігійних обрядів з корисною метою, а ст. 119 передбачає ще й контрреволюційну мету. Між тим дані судового слідства не підтвердили фактів обвинувачення, тим більше зв'язків із закордонною контрреволюцією. Захисники зазначили, що бути учасником хрестоношення ніколи Карним кодексом не заборонялося і застосовувати відповідну кару немає ніяких підстав.

      — Всі підзахисні потребують не пом'якшення кари, а повно­го виправдання, — звертаються письмово до суду всі троє адво­катів. Та вирок вже давно підготовлений, як і велить диктатура войовничого атеїзму. Покарання згідно цього вироку: біднякам— примусові роботи; селянам, юристу і священикам — до 4 років бупру із суворою ізоляцією (термінологія вироку збережена). Священикам і юристу, який завжди захищав селян, після відбуття покарання заборонялося проживати на Україні протягом 3-х років, як соціальне небезпечним.

ПАМ'ЯТЬ НАРОДНА

      Пам'ять жива... Прикрашений рушниками хрест при дорозі, що йде на хутір Петровського. Неподалік криничка. Хрест при ній — дерев'яний, небесного кольору. Свічечка — світлій пам'яті Якова — пастуха, невинно убієнного.

      Дзвони Церкви св. Димитрія линуть до Святої Кринички. Побудована з дерева ще у XIX столітті, вона є дороговказом до святих місць. Пограбування церкви сельчани не допустили на­віть в страшні роки гоніння. Дзвони нелюди з дзвіниці вкрали, а ключів від самої церкви тітка Пистина так і не віддала, хоча сама залишилася з переламаними пальцями на руках і ногах. Помстилися вони і її чоловікові Семену, кращому столяру, котрий змайст­рував першого хреста. Неподалік, вікнами до церкви, хата тітки Насті, учасниці тих подій, єдиної з тих п'ятидесяти, що сьогодні ще жива.

      Наново відлили дзвони се­ляни для своєї церкви на одному з заводів України. Щоп'ятниці біля Святої Кринички настоятель місцевого храму о. Сергій читає Акафіст Чесному Хресту. Учні місцевої школи — у церковному хорі. Школа в селі — навпроти храму православного. Вода, освячена Матір'ю нашого Господа Іісуса Христа, зцілює дітей і дорослих, повертає жінкам щастя материнства, злагоду в сім'ї. Освячують водою будівлі, а про зцілення тварин розповідають цілі легенди.

    ПЛАЧЕ КАМ'ЯНИЙ ХРЕСТ

      Коли в грізну годину Великої Вітчизняної в один день в село прийш­ло більше як сто похоронок—сльози вдів змішалися з ними і Йосафатовою долиною потік рівчак людського болю. Плакав камінний хрест, коли був землетрус у Вірменії і під час юго­славських подій, де гинули люди і православні храми. Плакав камінний хрест і під час останньої облоги місця народження Ісуса Христа.Помітили старожили — тіль­ки десь у світі твориться свавілля — плаче кам'яний хрест. Чи то жаркий полудень жнивової днини, чи тріскучий мороз — стікає чистої води сльоза з камінної маківки і обох крил-сторін.

      Щоб в наших душах прокинувся страх Божий. Щоб не плакав вовіки камінний хрест біля Святої Кринички.

 

Пошук по сайту

Анонси подій

Архів новин

Квітень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 1 2 3 4 5

Шаргородська районна державна адміністрація

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International. Використання будь-яких матеріалів, що опубліковані на цьому сайті, дозволяється при умові зазначення посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на офіційний сайт Шаргородської райдержадміністрації.